3. Київські гадючники.

         Вчора потрапила на «чужу» територію... Тобто туди, куди в дитинстві потрапляла вкрай рідко. Це – Татарка – район, який вважався завжди дуже небезпечним. Взагалі-то Татаркою більше прийнято було називати вулицю Татарську, однак насправді татарське поселення було розташоване на вул. Лук'янівській. Там і досі є старий мусульманський цвинтар, і саме там збудована велика мечеть. Власне, там учора я мала зустріч.

         Ходжу я Києвом, як Ви знаєте, пішки. Я досить швидко зорієнтувалася, як туди потраплю зі своєї вулиці Гончара. Пам'ятаючи, як ми йшли зі школи до однокласниці Тані Блідних, що жила на вулиці Трудовій, яка примикає до Лук'янівської, я без задньої думки направилася пішки спершу дворами, потім Обсерваторною, потім Кудрявським спуском аж до Глибочицької, звідки збиралася піднятися сходами на Трудову – а звідти – на Лук'янівську. Пройшовши Кудрявським спуском і я оцінила героїчний подвиг Тані Блідних, яка щодня долала цей крутий і довгий підйом,щоб дістатися до школи, а ідучи додому, долала вертикальні сходи на вершину Щекавиці. Я, спустившись в Глибочицький яр, дійсно ду-уже глибокий, спрямувала свій погляд на сходи, якими я передбачала піднятися на Щекавицю. Сходи були. Однак шлях до них був перекритий рагульською новобудовою! Я мало не луснула з досади! Стояла несамовита спека, і мені треба було б обійти Щекавицю або справа, або зліва!

         Як я проклинала тих, хто відібрав у мене моє право, право корінної киянки, право пішохода врешті-решт, скоротити мій шлях до об'єкту! Признаюся, я була дуже брутальна у висловах. Добре, що це ніхто не чув. Хіба що охоронець прочитав все по моїх губах.

         Захлинаючись від ненависті до свого безсилля і до всіх «напрієхавших», я, хвильку посумнівавшись, вирішила обходити Щекавицю справа. Моє рішення було продиктоване тим, що я порівняно добре знала Татарку – ту, що ближче до Лук'янівки, а точніше до Лук'янівського базару, і майже не пам'ятала того її хвостика, що виходить на Поділ, до Житнього ринку.

         Так я дійшла до повороту на Нижній Вал (чи це Верхній?), мій навігатор старої киянки завів мене за станцію автосервісу, і я опинилася біля шикарного палацу, практично мінімістечка, схожого на монастир, який виявився церквою Адвентистів сьомого дня, де мені люб'язно пояснили, що я вже практично перебуваю на вулиці Лук'янівській, і що я йду правильно до мечеті.

         Варто мені було минути церкву, як я...  Я просто не повірила своїм очам! Я реально опинилася в своєму дитинстві. Це була стара бруківка, поставлена не пізніше початку ХХ ст., яка круто здіймалася вгору поміж щекавицькими чагарями. І щось йойкнуло в моєму серці. Так, це були чагарі мого київського дитинства, те, що моя мама називала «гадючником», відпускаючи мене гуляти в двір. «Тільки не ходи в гадючник!» - кричала вона мені навздогін, коли я вилітала з квартири і, перестрибуючи через дві сходинки, вибігала у двір. А туди хотілося більше всього! Адже саме там найкраще гралося в "козаків-розбійників". Адже там можна було сховатися від світу. Саме там найкраще уявлялося, що "світ мене ловив, але не піймав". Тобто там, у київських чагарях, в тих "гадючниках" у нас була ілюзія свободи.

         Київські гадючники, з одного боку, схожі на всі гадючники світу, а з іншого – є неповторними, оскільки неповторним є київський мікроклімат правого берегу, залежний від перепадів вологості в ярах і сухості на горбах. Пам'ятаю, що в київських чагарях були зарослі молодих  , була собача кропива (жалючої я не пам'ятаю), був плющ, листочки якого, неначе скотчем, можна було приліпити на плаття (ми ліпили на те місце, де мав бути жовтенятський значок). А головне, київські чагарі росли на якихось зруйнованих печищах, на розвалених міщанських осідках, або ж навколо покинутих ще не зруйнованих будинків. Всередині чагарів були прокладені стежки, ступати на які було так страшно, аж у тебе лоскотало під грудьми. Навіть ідучи знайомою стежкою, знаючи напевне, куди вона веде, було стрьомно нею іти, бо здавалося, що на цей раз вона може привести зовсім в інше місце, звідкіля дороги назад можеш і не знайти. І ще якесь дивне відчуття: ми вірили, що, повертаючись назад цією ж стежкою, можна вийти не на те саме місце, з якого вступав в чагарі, а десьв іншому місці, в іншому світі, в іншому часі... Вам відомі ці відчуття?   Ірраціональні відчуття завжди брали верх над атеїстичним матеріалістичним світоглядом, який в нас виховували в школі.

         Ось і вчора, ідучи старезною бруківкою поміж чагарями Щекавиці, я побачила на одній із стежок жінку специфічної зовнішньості, вона стояла і курила, і я зрозуіла, що десь там, у чагарях вона живе. Боже, як я пожалкувала, що не клацнула її на фотоапарат!

         Нарешті я вийшла нагору і побачила стару будівлю, яка так само мені нагадала мої прогулянки з друзями в чагарях.

         Еге ж, - подумала я, - мабуть старію... Ці сентиментальні спогади мене вже замучили...

         Так я потрапила на вершечок Щекавиці. Які там чагарі! Який ж там гадючник! "Это же просто прелесть какая гадость!" - як казали колись на Євбазі.

          І, уявляєте, серед цього розгулу київської дикої природи, раптом: оазис. Це центр тюркськоі і східної (здається, назва не дуже логічна, здається, всі тюркські культури вважаються східними) культури. 
           Мечеть побудована якраз біля старого мусульманського кладовища. 

    Мене здивувало, що мечеті не видно з жодної точки - ні з Подолу, ні з Лук'янівки... А виявляється, це була одна з умов київської влади...

 Колись були тут кілька будиночків, де жили татари. Татари мешкали і в інших місцях, наприклад, на Подолі. 

       В мечеті мене прийняли надзвичайно гостинно, передаючи "з рук в руки" різним відповідальним особам. Врешті решт я лишилася з київським старожилом Татарки, який між спробами зацікавити мене ісламом (яким я цікавлюся і сама дуже давно), під час моїх "наглих" перебивань етнографа-польовика, таки розповів мені про свою родину, яка жила на цьому місці аж до 1960-х років, коли переїхала в Дарницю, отримавши трикімантну квартиру. 

         Старожил на ім'я Т-р розповів мені, що його бабуся приїхала до до Києва з дідусем в 1933 році з Нижнього Поволжя. Він стверджує, що до 1930-х років тут татари не жили. Дивно, - сказала я, - мої родичі тікали з України в 1933-му році в Ташкент, «город хлебный», а голодаючі Поволжя тим часом приїхали сюди? На це він мені нагадав приказку про те, що риба шукає де глибше... Дивні часи були... Т-р  пригадує, що в їхній мусульманській громаді були не лише поволзькі татари, а й казанські.

         Отже, тепер на Щекавиці є великий культурний центр тюркської та східної культури. Будова просто розкішна. Проект виконаний за принципом закритого східного дворика, красивий азербайджанський камінь-ракушняк, чудова різьба по каменю... Всередині мечеті світло, просторо, як і положено, підлога вкрита килимами. Дуже багато молодих людей.

         

Після невеличкої екскурсії мечеттю і спробою навернути мене на іслам (це жарт, звичайно, ніхто мене не навертав) я попросилася на ісламське кладовище.

         Мою збоченську любов до цвинтарів мої колеги знають вже давно. Це з ідеальне місце для етнографічних досліджень! Я завжди віджартувуюся, що мертві ніколи тобі не докучають, і завжди є всі дані для паспортички: дата народження і смерті місце смерті відоме. Тож можна простежити культ предків таким, який він є, а не таким, яким він нафантазований дослідниками...

         Я не мала багато часу на обстеження кладовища. По-перше мене супроводжував Т-р, який дуже дивувався, навіщо це все мені потрібно, а по-друге, я побачила молоду сім'ю, яка сидить на лавочці біля могилки і обговорює тихо, проте досить активно, свої сімейні проблеми. А в альтанці біля воріт на цвинтар, сидить група молодих людей, схожих, на учнів медресе, яка є при цій мечеті. 

     Але кладовище мене зачарувало. Воно в дуже в поетичному місці: під старими деревами, з чудовим виглядом на лівий берег Дніпра... Як кажуть, вигляд на мільйон доларів... Enjoy!

Add caption

Add caption

         Поверталася я з відвідин клаптика київського Сходу покрученою, неначе нечистим, Олегівською вулицею, де, як відомо, лишилося кілька унікальних зразків міщанської забудови: дерев'яні будиночки з різьбленням. У районі, де я виростала, був лише один такий будиночок. Він здавався таким допотопним і огидним... А тепер усе інакше... 

        Як і положено, ці будиночки також заросли милими київськими чагарями. 

Add caption

Add caption

    Є на Олегівській і цегляні будинки, є зарослі гадючником здичавілі фруктові садочки, а подекуди й дворики, приліплені до крутих схилів Щекавиці.

         Як ця міщанська старосвітскість ще збереглася серед нуворишівської забудови Олегівської, не знаю. Не знаю, як довго ще йому жити... 

          А нувориші вміють гадити.

Напис на стіні: "Барига Геть руки від Щекавиці!"

2. Київські палісадники або сучасна київська ландшафтно-дворова культура

Пишу про те, чого вже нема, і те, що є замість того, чого нема. 

Більше нема київських палісадників. Лишився лише солодкий щем. У старому вигляді міські палісадники можна зустріти в провінції, в маленьких провінційних містечках, наприклад, в обожнюваному мною Стрию, однак в Києві (вибачте, я Вам не скажу за всю Одессу, вся Одесса очень велика), а точніше, в центрі Києва їх нема, або лишилися одні натяки:

Add caption

«Класичні» палісадники розташовувалися біля «дореволюційних» будиночків. Це була обгороджена територія з обох боків входу в будинок, де ріс «дєжурний» набір квітів: жасмин, бузок, кущова троянда, козлики, флокси.. Звичайно, в хороших руках флористичний набір був набагато різноманітніший, однак я зараз говорю про масовий аспект.

Любов до палісадників у мене з'явилася порівняно недавно.

Це тепер у мене палісадники (а точніше спогади про них) викликають зворушення, а в дитинстві вони викликали в мене алергію. Взагалі, в місті мені подобалося все модерне, щойно збудоване, і ті дев'ятиповерховки, які зараз видаються такими потворними, у  70-і видавалися мені тихоокеанськими лайнерами... Натомість старі доревлюційні будинки з сарайчиками, темні дворики з палісадниками з несвіжою землею, - від цього віяло якимось патріархальним минулим, яке давно потрібно було «разрушить до основанья, а затем...». Навіть запах ці палісадники мали старомодний.

Не подумайте, я не була проти рослинності. Однак, за моїми уявленнями, міська рослинність має бути в парках, в ботсаду, в сквериках... Мені подобалася  офіційна міська ланшафтна культура. Як виняток: я приймала лише одну "народну" міську флористично-дизайнерську традицію, а саме  балкони. 

А палісадники – це так старомодно...

Дратували мене й нові палісадники, які насаджували перед новими будинками, на мою думку, спотворючи міський ландшафт. Я з відразою дивилася, як вперто за ними доглядають чи то двірники, чи то мешканці перших поверхів. «Село!» - думала я – корінна киянка з добре розвинутим почуттям культурного расизму. Взагалі, хоч я і не маю статистики, але мені здається, що фанатами палісадників були саме приїжджі, новоприбулі, а не корінні кияни.

І от тепар ситуація змінилася. По-перше, я постаріла. А по-друге, палісадники зникли. По-третє, я сама стала борцем проти культурного расизму.

Палісадники в Києві зникли (або майже зникли), однак потреба у людей мати  у себе в дворі зелень, не зникла. Це можна пояснити по-різному: естетичні уподобання, генетична тяга до землі, традиція і (Ваш варіант)...

Сьогодні я хочу представити Вам сучасний приклад київської дворової флористичної  культури, який розташований у внутрішньому просторі будинків на розі Ярославового Валу і Гончара. Цей простір є по суті ланцюжком дворів з будинками, які мають різне походження: а) доревлюційні будівлі: колись це були прибуткові будинки, а потім стали радянськими комуналками, а з кінця 80-х - багатоквартирними будинками; б) щойно побудоване елітне житло; в) середня школа (будова довоєнна, однак добре відремонтована); г) школа мистецтв (у жахливому стані будинок, побудований до революції); д) супермодерний офісний центр. Звичайнний київський двір з залишками міщанської доревлюційної розкоші в поєднанні з сучасною "новоукраїнською" розкішшю, потворні реконструкції (труби і забиті пилом кондиціонери на стінах будинків, добудовані балкони, паркінги прямісінько там, де мають гратися діти, смітники (в хорошому сенсі слова - контейнери для сміття), граффіті на стінах)...

Add caption

Add caption

Add caption

Add caption

У таких двораз завжди можна знайти сліди боротьби природи з цивілізацією: подивіться на це шикарне дерево, і як йому тяжко рости:

Я завжди проходжу цим двором, ідучи до крамниці, і таким чином зрізаю кут. Це стара київська традиція, так роблять корінні кияни: навіть якщо ти не зекономиш час, ти всеодно підеш дворами, а не вулицею. Це вже інстинкт. Здається, що ти економиш час і бережеш ноги.

Я вже давно звернула увагу на флористичний оазис в кам'яному мішку київських дворів. Це не є класичний палісадник, це є щось середнє поміж міською палісадниковою і дачною флористичною культурою. В цьому виявляється народний ландшафтний дизайн. Здивувало, що ділянка незасмічена. Адже поряд – школа, а це завжди «стихійне лихо» для мешканців сусідніх будинків. Діти і смітять, і ламають, і курять, і (Вам краще не знати). Однак тут – цілковитий порядок.

Природно, що внутрішній простір переділений будинками, які носять додатки до номерів «б», «в». І ознака радянського часу - господарча конструкція, що в моїй голові асоціюється з «кочегаркою».

Add caption

         Лише сьогодні я познайомилася з «хазяйкою» оазису. Її звати Марія Михайлівна, яка проводить тут, за її словами, 4 години на день. Історія цього оазису поинається з того, що мешканці будинків кілька років тому ополчилися проти рішення місцевої влади побудувати біля потворною кочегарки стоянку, і виграли. Тепер тут палісадник.

         Діти зі школи мистецтв приходять сюди з мольбертами малювати, як на пленер. Я також застала жіночку, яка малювала квіти.

         Після розмови я повернулася додому, однак для того, щоб узяти фотоапарат. Я пофотографувала і зробила опитування сусідів, які вийшли набирати воду з дворового крану, оскільки їм на День Києва зробили «подарунок»: без попередження відключили воду.

Add caption

Цікаві звичаєво-правові моменти:

1.    «Дворова солідарність» (дворова спільнота, далеко не така дружня, як це було колись, об'єдналася в протестну групу, коли мова зайшла про їхній життєвий простір).

2.    «Усна угода»: М.М. сказала, що переговорила з дітьми зі школи, і тепер вони не смітять. Так само усна угода (у формі домовленості або мовчазної згоди сторін) існує з ЖЕКом. 

3.    Право користування землею (ясно, що це державна, міська земельна власність, однак у даому випадку перед нами - звичаєве право користування земельним клаптиком. Мешканці двору мені сказали: «Це – ділянка Марії Іванівни (помилилися в «по-батькові»), а це – ділянка Саші. Тут теж було дуже гарно, поки не померла його мама...». Ясно, що це неформальне право користування. З одного боку, користувачі не платять за право користування нею, а з іншого, - вкладають свої кошти, час і працю.

4.     «Корпоративна» солідарність. Коли батько однієї з учениць школи – директор «зеленого господарства» за Києвом - дізнався про цей «народний флористичний проект» він привіз машину (кілька тон) землі.

Коли я розговорилася з сусідами, мені одна жінка показала в цьому ж дворовому просторі, в самому кутку дворового ланцюжка іще один флористичий оазис. Це, сказала вона, зробив їхній двірник: доглядає за квітами, сам вирізблює з дерева фігурки. Як не дивно, тут присутній зовсім інший стиль. Ці фігурки нагадали мені Канаду або фільм «Амелі» (пам'ятаєте гномика в саду їі батька?).

Add caption

Add caption

Add caption

Add caption

Add caption

Обидва флористичні оазиси в кам'яному мішку міста виникли від бажання завуалювати, прикрити флористичними і дизайнерськими засобами потворні сліди людської цивілізації,  однак як результат, не витіснили їх, а витворили нову естетичну цілісність, яка поєднала трешові чи індустріальні артефакти з флористичними. І це і є сучасна міська дворова культура.

Add caption

Add caption

Як бачимо, в одному дворі, або точніше дворовому комплексі ми побачили різностильові ландшафтні композиції: і релікти «класичного» міського палісадника, і куточок з елементами і міського палісадника і дачного квітника, і зелений куточок з дерев'яними скульптурами. 

І все це практично -  а) сучасна, б) міська, в) дворова, г) «народна» у значенні «неофіційна», в) звичаєвo-правова г) фольклорна  (мешканці або не знають (та й не цікавляться) як звати «авторів» цих "ландшафтних проектів", або плутають імена, тобто громаді зручно приймати її як анонімну) ландшафтно-дизайнерська традиція. 

 Здавалося і цього забагато, як для одного двору, аж ні... Коли я виходила з двору, то побачила ще один флористичний приклад, який також завжди привертав мю увагу.

Я навіть не знаю, як його охарактеризувати. Це - мінімалістичний (і у сенсі вкладення коштів і за формою виконання) міський дворовий ландшафтний проект. Мінімальні витрати і простюсінький, «нєзатєйлівий» (вибачте, я ж все-таки киянка) креатив:

Цей дворик - у внутрішньому просторі на розі Ярославового Валу та Гончара - досить позитивний зразок сучасної київської дворової культури. Тут не лише цвітуть квіти, стоять дерев'яні лебеді і гномики, тут пахне франзуцькою буланжерією (що розташована на тому ж розі, лише іззовні), а зі школи мистецтв долинають звуки музики...