Пишу про те, чого вже нема, і те, що є замість того, чого нема.
Більше нема київських палісадників. Лишився лише солодкий щем. У старому вигляді міські палісадники можна зустріти в провінції, в маленьких провінційних містечках, наприклад, в обожнюваному мною Стрию, однак в Києві (вибачте, я Вам не скажу за всю Одессу, вся Одесса очень велика), а точніше, в центрі Києва їх нема, або лишилися одні натяки:
 |
| Add caption |
«Класичні» палісадники розташовувалися біля «дореволюційних» будиночків. Це була обгороджена територія з обох боків входу в будинок, де ріс «дєжурний» набір квітів: жасмин, бузок, кущова троянда, козлики, флокси.. Звичайно, в хороших руках флористичний набір був набагато різноманітніший, однак я зараз говорю про масовий аспект.
Любов до палісадників у мене з'явилася порівняно недавно.
Це тепер у мене палісадники (а точніше спогади про них) викликають зворушення, а в дитинстві вони викликали в мене алергію. Взагалі, в місті мені подобалося все модерне, щойно збудоване, і ті дев'ятиповерховки, які зараз видаються такими потворними, у 70-і видавалися мені тихоокеанськими лайнерами... Натомість старі доревлюційні будинки з сарайчиками, темні дворики з палісадниками з несвіжою землею, - від цього віяло якимось патріархальним минулим, яке давно потрібно було «разрушить до основанья, а затем...». Навіть запах ці палісадники мали старомодний.
Не подумайте, я не була проти рослинності. Однак, за моїми уявленнями, міська рослинність має бути в парках, в ботсаду, в сквериках... Мені подобалася офіційна міська ланшафтна культура. Як виняток: я приймала лише одну "народну" міську флористично-дизайнерську традицію, а саме балкони.
А палісадники – це так старомодно...
Дратували мене й нові палісадники, які насаджували перед новими будинками, на мою думку, спотворючи міський ландшафт. Я з відразою дивилася, як вперто за ними доглядають чи то двірники, чи то мешканці перших поверхів. «Село!» - думала я – корінна киянка з добре розвинутим почуттям культурного расизму. Взагалі, хоч я і не маю статистики, але мені здається, що фанатами палісадників були саме приїжджі, новоприбулі, а не корінні кияни.
І от тепар ситуація змінилася. По-перше, я постаріла. А по-друге, палісадники зникли. По-третє, я сама стала борцем проти культурного расизму.
Палісадники в Києві зникли (або майже зникли), однак потреба у людей мати у себе в дворі зелень, не зникла. Це можна пояснити по-різному: естетичні уподобання, генетична тяга до землі, традиція і (Ваш варіант)...
Сьогодні я хочу представити Вам сучасний приклад київської дворової флористичної культури, який розташований у внутрішньому просторі будинків на розі Ярославового Валу і Гончара. Цей простір є по суті ланцюжком дворів з будинками, які мають різне походження: а) доревлюційні будівлі: колись це були прибуткові будинки, а потім стали радянськими комуналками, а з кінця 80-х - багатоквартирними будинками; б) щойно побудоване елітне житло; в) середня школа (будова довоєнна, однак добре відремонтована); г) школа мистецтв (у жахливому стані будинок, побудований до революції); д) супермодерний офісний центр. Звичайнний київський двір з залишками міщанської доревлюційної розкоші в поєднанні з сучасною "новоукраїнською" розкішшю, потворні реконструкції (труби і забиті пилом кондиціонери на стінах будинків, добудовані балкони, паркінги прямісінько там, де мають гратися діти, смітники (в хорошому сенсі слова - контейнери для сміття), граффіті на стінах)...
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
У таких двораз завжди можна знайти сліди боротьби природи з цивілізацією: подивіться на це шикарне дерево, і як йому тяжко рости:
Я завжди проходжу цим двором, ідучи до крамниці, і таким чином зрізаю кут. Це стара київська традиція, так роблять корінні кияни: навіть якщо ти не зекономиш час, ти всеодно підеш дворами, а не вулицею. Це вже інстинкт. Здається, що ти економиш час і бережеш ноги.
Я вже давно звернула увагу на флористичний оазис в кам'яному мішку київських дворів. Це не є класичний палісадник, це є щось середнє поміж міською палісадниковою і дачною флористичною культурою. В цьому виявляється народний ландшафтний дизайн. Здивувало, що ділянка незасмічена. Адже поряд – школа, а це завжди «стихійне лихо» для мешканців сусідніх будинків. Діти і смітять, і ламають, і курять, і (Вам краще не знати). Однак тут – цілковитий порядок.
Природно, що внутрішній простір переділений будинками, які носять додатки до номерів «б», «в». І ознака радянського часу - господарча конструкція, що в моїй голові асоціюється з «кочегаркою».
 |
| Add caption |
Лише сьогодні я познайомилася з «хазяйкою» оазису. Її звати Марія Михайлівна, яка проводить тут, за її словами, 4 години на день. Історія цього оазису поинається з того, що мешканці будинків кілька років тому ополчилися проти рішення місцевої влади побудувати біля потворною кочегарки стоянку, і виграли. Тепер тут палісадник.
Діти зі школи мистецтв приходять сюди з мольбертами малювати, як на пленер. Я також застала жіночку, яка малювала квіти.
Після розмови я повернулася додому, однак для того, щоб узяти фотоапарат. Я пофотографувала і зробила опитування сусідів, які вийшли набирати воду з дворового крану, оскільки їм на День Києва зробили «подарунок»: без попередження відключили воду.
 |
| Add caption |
Цікаві звичаєво-правові моменти:
1. «Дворова солідарність» (дворова спільнота, далеко не така дружня, як це було колись, об'єдналася в протестну групу, коли мова зайшла про їхній життєвий простір).
2. «Усна угода»: М.М. сказала, що переговорила з дітьми зі школи, і тепер вони не смітять. Так само усна угода (у формі домовленості або мовчазної згоди сторін) існує з ЖЕКом.
3. Право користування землею (ясно, що це державна, міська земельна власність, однак у даому випадку перед нами - звичаєве право користування земельним клаптиком. Мешканці двору мені сказали: «Це – ділянка Марії Іванівни (помилилися в «по-батькові»), а це – ділянка Саші. Тут теж було дуже гарно, поки не померла його мама...». Ясно, що це неформальне право користування. З одного боку, користувачі не платять за право користування нею, а з іншого, - вкладають свої кошти, час і працю.
4. «Корпоративна» солідарність. Коли батько однієї з учениць школи – директор «зеленого господарства» за Києвом - дізнався про цей «народний флористичний проект» він привіз машину (кілька тон) землі.
Коли я розговорилася з сусідами, мені одна жінка показала в цьому ж дворовому просторі, в самому кутку дворового ланцюжка іще один флористичий оазис. Це, сказала вона, зробив їхній двірник: доглядає за квітами, сам вирізблює з дерева фігурки. Як не дивно, тут присутній зовсім інший стиль. Ці фігурки нагадали мені Канаду або фільм «Амелі» (пам'ятаєте гномика в саду їі батька?).
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
Обидва флористичні оазиси в кам'яному мішку міста виникли від бажання завуалювати, прикрити флористичними і дизайнерськими засобами потворні сліди людської цивілізації, однак як результат, не витіснили їх, а витворили нову естетичну цілісність, яка поєднала трешові чи індустріальні артефакти з флористичними. І це і є сучасна міська дворова культура.
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
Як бачимо, в одному дворі, або точніше дворовому комплексі ми побачили різностильові ландшафтні композиції: і релікти «класичного» міського палісадника, і куточок з елементами і міського палісадника і дачного квітника, і зелений куточок з дерев'яними скульптурами.
І все це практично - а) сучасна, б) міська, в) дворова, г) «народна» у значенні «неофіційна», в) звичаєвo-правова г) фольклорна (мешканці або не знають (та й не цікавляться) як звати «авторів» цих "ландшафтних проектів", або плутають імена, тобто громаді зручно приймати її як анонімну) ландшафтно-дизайнерська традиція.
Здавалося і цього забагато, як для одного двору, аж ні... Коли я виходила з двору, то побачила ще один флористичний приклад, який також завжди привертав мю увагу.
Цей дворик - у внутрішньому просторі на розі Ярославового Валу та Гончара - досить позитивний зразок сучасної київської дворової культури. Тут не лише цвітуть квіти, стоять дерев'яні лебеді і гномики, тут пахне франзуцькою буланжерією (що розташована на тому ж розі, лише іззовні), а зі школи мистецтв долинають звуки музики...
