Київ, який у мене відібрали: 3. Київські гадючники.

Вчора потрапила на «чужу» територію... Тобто туди, куди в дитинстві потрапляла вкрай рідко. Це – Татарка – район, який вважався завжди дуже небезпечним. Взагалі-то Татаркою більше прийнято було називати вулицю Татарську, однак насправді татарське поселення було розташоване на вул. Лук'янівській. Там і досі є старий мусульманський цвинтар, і саме там збудована велика мечеть. Власне, там учора я мала зустріч.

Ходжу я Києвом, як Ви знаєте, пішки. Я досить швидко зорієнтувалася, як туди потраплю зі своєї вулиці Гончара. Пам'ятаючи, як ми йшли зі школи до однокласниці Тані Блідних, що жила на вулиці Трудовій, яка примикає до Лук'янівської, я без задньої думки направилася пішки спершу дворами, потім Обсерваторною, потім Кудрявським спуском аж до Глибочицької, звідки збиралася піднятися сходами на Трудову – а звідти – на Лук'янівську. Пройшовши Кудрявським спуском і я оцінила героїчний подвиг Тані Блідних, яка щодня долала цей крутий і довгий підйом,щоб дістатися до школи, а ідучи додому, долала вертикальні сходи на вершину Щекавиці. Я, спустившись в Глибочицький яр, дійсно ду-уже глибокий, спрямувала свій погляд на сходи, якими я передбачала піднятися на Щекавицю. Сходи були. Однак шлях до них був перекритий рагульською новобудовою! Я мало не луснула з досади! Стояла несамовита спека, і мені треба було б обійти Щекавицю або справа, або зліва!

Як я проклинала тих, хто відібрав у мене моє право, право корінної киянки, право пішохода врешті-решт, скоротити мій шлях до об'єкту! Признаюся, я була дуже брутальна у висловах. Добре, що це ніхто не чув. Хіба що охоронець прочитав все по моїх губах.

Захлинаючись від ненависті до свого безсилля і до всіх «напрієхавших», я, хвильку посумнівавшись, вирішила обходити Щекавицю справа. Моє рішення було продиктоване тим, що я порівняно добре знала Татарку – ту, що ближче до Лук'янівки, а точніше до Лук'янівського базару, і майже не пам'ятала того її хвостика, що виходить на Поділ, до Житнього ринку.

Так я дійшла до повороту на Нижній Вал (чи це Верхній?), мій навігатор старої киянки завів мене за станцію автосервісу, і я опинилася біля шикарного палацу, практично мінімістечка, схожого на монастир, який виявився церквою Адвентистів сьомого дня, де мені люб'язно пояснили, що я вже практично перебуваю на вулиці Лук'янівській, і що я йду правильно до мечеті.

Варто мені було минути церкву, як я... Я просто не повірила своїм очам! Я реально опинилася в своєму дитинстві. Це була стара бруківка, поставлена не пізніше початку ХХ ст., яка круто здіймалася вгору поміж щекавицькими чагарями. І щось йойкнуло в моєму серці. Так, це були чагарі мого київського дитинства, те, що моя мама називала «гадючником», відпускаючи мене гуляти в двір. «Тільки не ходи в гадючник!» - кричала вона мені навздогін, коли я вилітала з квартири і, перестрибуючи через дві сходинки, вибігала у двір. А туди хотілося більше всього! Адже саме там найкраще гралося в "козаків-розбійників". Адже там можна було сховатися від світу. Саме там найкраще уявлялося, що "світ мене ловив, але не піймав". Тобто там, у київських чагарях, в тих "гадючниках" у нас була ілюзія свободи.

Київські гадючники, з одного боку, схожі на всі гадючники світу, а з іншого – є неповторними, оскільки неповторним є київський мікроклімат правого берегу, залежний від перепадів вологості в ярах і сухості на горбах. Пам'ятаю, що в київських чагарях були зарослі молодих , була собача кропива (жалючої я не пам'ятаю), був плющ, листочки якого, неначе скотчем, можна було приліпити на плаття (ми ліпили на те місце, де мав бути жовтенятський значок). А головне, київські чагарі росли на якихось зруйнованих печищах, на розвалених міщанських осідках, або ж навколо покинутих ще не зруйнованих будинків. Всередині чагарів були прокладені стежки, ступати на які було так страшно, аж у тебе лоскотало під грудьми. Навіть ідучи знайомою стежкою, знаючи напевне, куди вона веде, було стрьомно нею іти, бо здавалося, що на цей раз вона може привести зовсім в інше місце, звідкіля дороги назад можеш і не знайти. І ще якесь дивне відчуття: ми вірили, що, повертаючись назад цією ж стежкою, можна вийти не на те саме місце, з якого вступав в чагарі, а десьв іншому місці, в іншому світі, в іншому часі... Вам відомі ці відчуття? Ірраціональні відчуття завжди брали верх над атеїстичним матеріалістичним світоглядом, який в нас виховували в школі.

Ось і вчора, ідучи старезною бруківкою поміж чагарями Щекавиці, я побачила на одній із стежок жінку специфічної зовнішньості, вона стояла і курила, і я зрозуіла, що десь там, у чагарях вона живе. Боже, як я пожалкувала, що не клацнула її на фотоапарат!

Нарешті я вийшла нагору і побачила стару будівлю, яка так само мені нагадала мої прогулянки з друзями в чагарях.

Еге ж, - подумала я, - мабуть старію... Ці сентиментальні спогади мене вже замучили...

Так я потрапила на вершечок Щекавиці. Які там чагарі! Який ж там гадючник! "Это же просто прелесть какая гадость!" - як казали колись на Євбазі.

І, уявляєте, серед цього розгулу київської дикої природи, раптом: оазис. Це центр тюркськоі і східної (здається, назва не дуже логічна, здається, всі тюркські культури вважаються східними) культури.
Мечеть побудована якраз біля старого мусульманського кладовища.

Мене здивувало, що мечеті не видно з жодної точки - ні з Подолу, ні з Лук'янівки... А виявляється, це була одна з умов київської влади...

Колись були тут кілька будиночків, де жили татари. Татари мешкали і в інших місцях, наприклад, на Подолі.

В мечеті мене прийняли надзвичайно гостинно, передаючи "з рук в руки" різним відповідальним особам. Врешті решт я лишилася з київським старожилом Татарки, який між спробами зацікавити мене ісламом (яким я цікавлюся і сама дуже давно), під час моїх "наглих" перебивань етнографа-польовика, таки розповів мені про свою родину, яка жила на цьому місці аж до 1960-х років, коли переїхала в Дарницю, отримавши трикімантну квартиру.

Старожил на ім'я Т-р розповів мені, що його бабуся приїхала до до Києва з дідусем в 1933 році з Нижнього Поволжя. Він стверджує, що до 1930-х років тут татари не жили. Дивно, - сказала я, - мої родичі тікали з України в 1933-му році в Ташкент, «город хлебный», а голодаючі Поволжя тим часом приїхали сюди? На це він мені нагадав приказку про те, що риба шукає де глибше... Дивні часи були... Т-р пригадує, що в їхній мусульманській громаді були не лише поволзькі татари, а й казанські.

Отже, тепер на Щекавиці є великий культурний центр тюркської та східної культури. Будова просто розкішна. Проект виконаний за принципом закритого східного дворика, красивий азербайджанський камінь-ракушняк, чудова різьба по каменю... Всередині мечеті світло, просторо, як і положено, підлога вкрита килимами. Дуже багато молодих людей.

Після невеличкої екскурсії мечеттю і спробою навернути мене на іслам (це жарт, звичайно, ніхто мене не навертав) я попросилася на ісламське кладовище.

Мою збоченську любов до цвинтарів мої колеги знають вже давно. Це з ідеальне місце для етнографічних досліджень! Я завжди віджартувуюся, що мертві ніколи тобі не докучають, і завжди є всі дані для паспортички: дата народження і смерті місце смерті відоме. Тож можна простежити культ предків таким, який він є, а не таким, яким він нафантазований дослідниками...

Я не мала багато часу на обстеження кладовища. По-перше мене супроводжував Т-р, який дуже дивувався, навіщо це все мені потрібно, а по-друге, я побачила молоду сім'ю, яка сидить на лавочці біля могилки і обговорює тихо, проте досить активно, свої сімейні проблеми. А в альтанці біля воріт на цвинтар, сидить група молодих людей, схожих, на учнів медресе, яка є при цій мечеті.

Але кладовище мене зачарувало. Воно в дуже в поетичному місці: під старими деревами, з чудовим виглядом на лівий берег Дніпра... Як кажуть, вигляд на мільйон доларів... Enjoy!

Add caption

Поверталася я з відвідин клаптика київського Сходу покрученою, неначе нечистим, Олегівською вулицею, де, як відомо, лишилося кілька унікальних зразків міщанської забудови: дерев'яні будиночки з різьбленням. У районі, де я виростала, був лише один такий будиночок. Він здавався таким допотопним і огидним... А тепер усе інакше...

Як і положено, ці будиночки також заросли милими київськими чагарями.